«Соборність України: сторінками історії»

Держава, як і родина, має бути дружньою, сильною, здоровою та щасливою.

Якось батько зібрав синів і сказав: «Сини мої! Живіть у мирі й злагоді, і тоді жоден ворог вам не страшний, ніхто не зможе вас здолати».

Сини стали заперечувати. Кожен вважав, що зуміє побороти ворога самотужки.

«Невже ви думаєте, що здолаєте ворога, коли кожен із вас, як та гілка, яку вітер хилить у різні боки, а як сильніше дмухне – то й зламає? – мовив батько. – Ось спробуйте зламати цей пучок гілля. Що, не можете? Тож запам’ятайте: нікому ще не вдалося перемогти людей, які тримаються одне за одного, як ці гілки».

Сьогодні Україна, можливо як ніколи раніше, потребує єдності й соборності всього українського народу.

Так воліє історія. Ідея соборності бере свій початок від об’єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві.

882 рік князь Олег об'єднав північні та південні руські землі, підкоривши племена полян, древлян, сіверян, радимичів.

Київ став політичним центром, навколо якого об’єдналася значна частина східнослов’янських племен. Одним із важливих заходів Олега були дії, спрямовані на захист держави від нападів сусідів, зокрема й варягів.

У роки князювання Ігоря на кордонах Київської Русі вперше з'явилися печенізькі племена. 915 року вони уклали договір з Києвом і відкочували до Дунаю, однак 930 року порушили угоду і почали напади.

Князю Святославу вдається ще більше об’єднати земель навколо Києва, розбити Хазарський каганат і зміцнити свою державу.

Отже, завдяки політиці Олега, Ігоря, Ольги та Святослава відбулося об'єднання східнослов’янських племен у єдину державу – Київська Русь, яка посіла чільне місце на міжнародній арені Європи.

Але жадоба до влади привела до того, що в подальшому князі Київської Русі почали воювати один проти одного, за право територіальної влади.

Тоді, у 1097 р. у Любечі відбувся князівський з’їзд, на якому було вирішено припинити ворожнечу. З’їзд оголосив, що «хай кожний тримає вотчину свою», яку успадкував від батька і не має право претендувати на чужі території. Фактично Любецький з’їзд започаткував новий етап в процесі розпаду Київської Русі.

У 1113 році Володимир Мономах став княжити у Києві, 1117 році – «Повчання дітям», щоб ті зберегли цілісну державу.

Син Мономаха, Мстислав (1125–1132 рр.), намагався продовжувати політику батька. Після його смерті у 1132 р. Київська Русь остаточно розпалась на удільні князівства, кожне з яких проводило самостійну політику.

На роз’єднану державу нападали, грабували, а удільні князі не могли захистити вотчину свою, та й разом не змогли діяти, як це сталося у 1223 році на річці Калці, де об’єднані полки руських князів та половців зазнали нищівної поразки від монголо-татар.

У 1240 році монголо-татари взяли Київ, у 1241 році вторглися до Галичини і Волині, де сплюндрували безліч міст. Щоб врятувати, те що ще не знищили, князь Данило Галицький їде в орду і бере у хана Батия ярлик на князювання, а паралельно шукає союзників, щоб дати відсіч ворогові.

У 1253 р. Данило прийняв у Дорогочині титул «Короля Русі» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів. Центральноєвропейські країни не володіли силами, що були здатні протистояти Золотій Орді.

1 липня 1569 р. в Любліні було укладено унію про об'єднання Польського королівства й Великого князівства Литовського у федеративну державу «двох народів» Річ Посполиту.

Д. Вишневецький збудував на дніпровському острові Мала Хортиця перше укріплення 1556 рр. – Запорізька Січ.

1648 р. проти короля Речі Посполитої виступило козацьке військо на чолі з Богданом (Зиновій) Хмельницьким, писарем Чигиринського реєстрового полку, який започаткував нову державу – Гетьманщину – козацьку республіку, на уламках Київської Русі. Щоб уберегти український народ від свавілля загарбників, він робив все можливе, щоб зберегти єдність молодої держави. Тому під час визвольних змагань Б.Хмельницький постійно шукає союзників, але щоразу наштовхувався на зраду – татар, молдован, росіян.

Великим славним гетьманам, як П.Дорошенко, І.Мазепі, П.Орлику, К.Розумовському та іншим так і не вдалося зберегти єдину, неподільну державу.

Після третього поділу Польщі у 1795 році українські землі на довгі 150 років опинилися у складі двох великих імперій – Російської і Австро-Угорської.

Двадцяте століття залишило нам у спадок вершинні події минулого, які, віддаляючись, не втрачають своєї значущості та актуальності, потребуючи осмислення сконцентрованого в них історичного досвіду боротьби українства за свободу, незалежність, державність. До таких подій належить 22 січня 1919 року - день ухвали Акту Злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки. Цій даті судилося навічно вкарбуватися в історію України величним національним святом -Днем Соборності.

Саме того зимового дня в золотоверхому Києві під перегук дзвонів Святої Софії було ухвалено рішення про об'єднання двох, розділених історичною прірвою, гілок українського народу. В Універсалі Директорії УНР наголошувалося: "Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка".

Так, спираючись на заповітні мрії і широке волевиявлення обох частин українства, враховуючи об'єктивні історичні, політичні, духовні, правові аспекти цього тривалого й болісного процесу, постала єдина соборна Українська держава.

Оцінюючи тоді цю важливу подію, відомий український політичний діяч і публіцист Сергій Єфремов писав: "Того дня оформлено і затверджено акт поєднання двох досі порізнених частин України. Розпанахане, од віків переполовинене тіло національне зробило останній акт, щоб зростись не тільки духом, бо це давно вже зроблено, а й у політичних формах".

Проте, як відомо,тоді українському народу не вдалосяреалізувати свій історичний шанс.У тих складних внутрішніх та зовнішньополітичних умовах об'єднання завершити не вдалося. Україна залишалася бездержавною, роз'єднаною етнічно, роздертою територіально, поневоленою національно. Втрата державності знову перетворила соборність українських земель на ідеал, невтілену мрію, одвічне бажання. На щастя, ті часи для України вже минули. Твердо віримо, що назавжди.

Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної само-ідентифікації, становлення політичної нації.

Ідея соборності українських земель набула державного статусу,в наступні десятиліття залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним не контроверсійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.

Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі,сприяв подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти.

Об'єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії.

Об'єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, не експансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі. Етнонаціональна консолідація базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об'єднана УНР "не має й думки забрати під свою владу чужі землі".

Важливим є й факт легітимності завершального соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Ініціатори об'єднавчого руху - Українська Національна Рада та Директорія УНР - ще 1 грудня 1918 року уклали Передвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі.

Проблема «З’єднання» стала практичною потребою дня одразу після встановлення влади УНР у Львові. Уже 5 листопада 1918 року до Києва до гетьмана П.Скоропадського з повноваженнями УНР і проханням збройної допомоги українським силам у Львові прибула делегація в складі О.Назарука та В.Шухевича. Гетьман обіцяв допомогу зброєю та грошима, а також запропонував передислокувати з Білої Церкви до галицького кордону полк січових стрільців, який міг би згодом перейти на територію ЗУНР. Однак П.Скоропадський прагнув уникнути збройного протистояння з Польщею.

Питання об’єднання обговорювалося з Директорією УНР. 1 грудня 1918 р. членами Ради державних секретарів ЗУНР Л.Цегельським і Д.Левицьким у Фастові було укладено передвступний договір. ЗУНР заявила про «непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з УНР, увійти «з усею своєю територією й населенням, як складова частина державної цілості, в УНР». Зауважувалося, що огдяду на історичні обставини ЗУНР дістане «територіальну автономію, якої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республік в одну державну цілісність окрема спільна комісія».

3 січня 1919 р. у м. Станіславі УНР одноголосно проголосила «торжественно з’єдінєніє з нинішнім днем ЗУНР з УНР в одну, одноцільну суверенну Народну Республіку». Було затверджено «Передвступий договір» від 1 грудня та доручено Держсекретаріату «негайно розпочати переговори з Київським Правительством для сфіналізування договору про злуку». Водночас робилося важливе застереження для розуміння подальшого перебігу подій: «До часу, коли зберуться установчі збори з’єднаної республіки, законодавчу владу на території Бувшої ЗУНР виконує УН рада».

22 січня 1919 р. на Софіївському майдані Києва відбулося урочисте проголошення Акту Злуки. Ухвалу Національної Ради ЗУНР зачитав Л.Цигельський, а член Директорії Ф.Швець оприлюднив відповідний універсал УНР: «Іменем УН республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української. 3-го січня 1919 р. в м. Станіславі УНрада ЗУН республіки урочисто проголосила злуку ЗУН республіки з Наддніпрянською Українською Народною Республікою в одноцільну суверенну Народну Республіку».

Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід вісторичній пам'яті українського народу. Свідченням того стали січневі події 1990 року, коли крізь трухляві ідеологічні лещата агонізуючого режиму ця пам'ять вибухнула енергією інтелігенції і виструнчилась живим людським ланцюгом, єднаючи Київ і Львів, Схід і Захід України.

Якщо події кінця Першої світової війни спричинили крах об'єднавчих зусиль українського народу, то Друга світова війна стала каталізатором збирання роз'єднаних частин України. Вони потрапили в орбіту геополітичних інтересів двох антагоністичних тоталітарних режимів - радянського і фашистського.

У результаті нового перерозподілу Європи у 1939 році західноукраїнські землі були інкорпоровані до складу СРСР. Безперечно, тодішнє радянське керівництво вирішувало свої стратегічні завдання, нарощуючи територіальний тулуб держави, найменше турбувалося про соборність України та етнічну консолідацію українців. Якраз навпаки, воно розуміло, що західноукраїнське населення, особливо галичани, несуть на східні терени республіки небезпеку поширення "українського буржуазного націоналізму". Звідси й такі жорстокі методи "комунізації", масові репресії, численні депортації населення, братовбивче повоєнне упокорення Західної України.

Попри справжні наміри та сподівання партійно-державного керівництва СРСР, об'єднання всіх українських етнічних території в одній, навіть квазідержавній структурі мало і позитивне значення. Насамперед, це соціальне піднесення, промислова модернізація краю, підвищення освітнього рівня людей тощо.

Населення східних та південних регіонів теж відчувало вплив своїх західних співвітчизників. Долаючи суцільні ідеологічні загати, їхня ментальність, культура, політичні настрої знаходили відгук, особливо в середовищі інтелігенції, інспірували дисидентський рух, сприяли національному пробудженню.

Безперечно, "золотий вересень" 1939 року не став ідеалом соборницьких устремлінь західноукраїнського населення. Йому набагато ближчим і зрозумілим був січневий Акт Злуки 1919 року. Не випадково, що одно з перших авторитетних громадських об'єднань краю, Галицька асамблея, ще на початку 1990-х років у своїй ухвалі "Про єдність українських земель" правовим підґрунтям входження західноукраїнських земель до України назвала саме Акт Злуки. У тому, що на Всеукраїнському референдумі східні та західні українці проголосували за незалежну, суверенну державу, теж простежується ідейна спадщина злуки, національна воля єдиного народу.

При всій неоднозначності сталінського "внеску" в об'єднання українських земель, не можна заперечити, що при-радянське співжиття українців в одній республіці створило певні передумови для територіальної інтеграції та національного самоусвідомлення.

Вони й стали базовими для динамічного процесу оформлення незалежності України як суверенної, соборної держави. Завдяки тому вона має повнокровну територію, усталені кордони і мирне життя громадян.

Сутнісною рисою української соборності є інтеграція етнічних земель, консолідація духовного і культурного життя, нівелювання регіональних бар'єрів. Акт Злуки насамперед був спробою ліквідації вікової роз'єднувальної межі між Заходом і Сходом України.

21 січня 1999 року Президент України Л.Кучма підписав Указ «Про день соборності України», який відзначається щорічно 22 січня у день проголошення в 1919 році Акта злуки між УНР і ЗУНР.

В історію назавжди увійдуть події 22 січня 2014 року, коли пролунаю перші вогнепальні постріли в мирних демонстрантів.

Отже, вже більше 100 років, як минув час, з того дня, коли 22 січня 1919 р. Директорія УНР видала Універсал, у якому оповістила про злиття в єдину державу – Українську Народну Республіку – Галичини, Буковини, Закарпаття та Наддніпрянської України. Того ж дня на Софійському майдані в урочистій обстановці проголошено Злуку українських земель та утворення Єдиної незалежної соборної української держави.

Кiлькiсть переглядiв: 197

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.